?

Log in

No account? Create an account

[sticky post] Заголовне повідомлення

Отже, відтепер тут окрім спроб творчості житимуть огляди вибраних фільмів та книг і, можливо, більше цікавих життєвих випадків. А далі -- буде видно.

Dec. 28th, 2018

Як писав один сучасний класік, "ітогі падвєдьом". Правда, якщо "підводити" зовсім всі "ітогі", то можна просидіти цілу ніч, настрочити здесяток повідомлень на тему "жизні, яка как в пєснє пайотся, ніканчаєтся" (за тим-таки класіком), і при цьому не написати нічого путнього й корисного.
Тому я знову напишу спочатку про книги, може комусь то буде цікаво й навіть корисно.

Спочатку хороше

Blindsight, Peter Watts, 2006
Дуже й дуже достойно. Книга має достатньо більш чи менш (не)прямих вловлюваних чи ні відсилок на класичну наукову й навколонаукову фантастику (мені здалось, більше фільми, але це може бути з-за браку знань). Разом із тим багато ходів і сюжет загалом здались мені доволі самобутніми. Що звичайно апелює окремо й час від часу спонукало до внутрішнього так би мовити "бро-фісту", так це чітке усвідомлення, що писав "наш пацан" -- науковець від мозку до кісток: продуманість і виваженість сюжету й самого гіпотетичного майбутнього, описаного в книзі звертають на себе увагу. Хоча стиль мені особисто теж "зайшов", він може здатись "сухим" і недостатньо літературним, але як на мене так само може бути названим і "самобутнім".
Висновок: для поціновувачів науковой фантастики маст рід

Echopraxia, Peter Watts, 2014
Окремо пишу про цю другу на разі книгу франшизи, оскільки вона дещо зовсім абсолютно інша. Хоча така сама... Але інша... Але така сама... Але... Ок. Що таке саме: брутальний, сухий і безжальний стиль автора; жорстокий Black-mirror-style світ майбутнього, не світлого ніяким боком; виписані до самого вивороту думок персонажі (які при цьому розкриваються повільно й поступово). Що інакше: відчуття приреченості й безвиході, воно на відміну від першої книги з'являється десь на перших сторінках і присутнє практично до самого кінця; змови, таємні мотиви й усіляке подібне (дуже нагадало останні книги цикла про "Дюну", але Вотз, на відміну від Герберта, не заплутався в трьох соснах і усі свої роялі в кущах чітко прописав і продумав, ще один бро-фіст подумки у цьому місці)
Висновок: читати, але бути готовим, що всьо для героїв паскудно

Тепер спірне:

The Kingkiller ChroniclePatrick Rothfuss, 2007, 2011
Середнячкове фентезі-афігєнтезі. Ото й усе, що можна сказати про 2 перші частини першої арки цієї історії. Написано помірно цікаво й помірно стильно. Подекуди розтягнуто, подекуди давить на сльозу (форсована драма, як то кажуть). Можна було би обрізати, й воно би від того багато не втратило. За кілометр відгонить "Чарівником Земномор'я", але деталі світу й магії, яким ЛеГуїн не приділила увагу в перших частинах свого циклу, тут описані краще. І загалом не затягнуті частини мені здались цікавішими. Що мені не подобається в цьому циклі, це претенційність. Автор такий розтудить його письменник, що прям аж куди там. Що би він не видав у якості 3-ї книги, не йметься віри, що воно буде вартим 7 років написання (якщо брати до уваги, що 1-у книгу він десь стільки ж клепав, і вийшло саме те, що вийшло). Зате є якийсь там "фендом" (тут проситься на язик нецензурна рифма) і все таке. Ну й знайомство з [ще одним] бородатим мудаком [в окулярах], який теж сильно любить дописувати свої цикли до кінця як-би натякає.
Висновок: можна читати, можна не читати

Rivers of London, Ben Aaronovitch, 2011
Перша книга з циклу творів у жанрі міського дуже британського досить таки містичного, трохи нуарного й доволі детективного роману. Середньої важкості, іронічне, є персонажі (люди, чарівники, привиди, вампіри, боги, напівбоги, німфи і прочає нєчість), є нетривіальний сюжет. Чимось віддалено нагадує "Американських богів", чимось -- цикл про Гарета Глена Кука. Може здатись нуднуватим, але я би то теж списав на "стильність".
Висновок: Книг у циклі трохи є, сподіваюсь, наступні будуть не гірші за першу

І про погане:

Lockwood & Co., Jonathan Stroud, 2013-2017
Шота я напевно троха "балуваним" став, чи то підлітковий гостросюжетний роман "просів" останнім часом... Словом, не знаю навіть, якого фіга я його дочитував (і дочитав же, йоптіль дрин). Коротше, шитий білими нитками сюжет, пафосні, шаблонні, стереотипні ходи, такі самі + плоскі персонажі, нікчемна розв'язка.
Висновок: жуйка для мозку

Tags:

Про майбутнє

...два серіали й книга :-D

Westworld, Jonathan Nolan, Lisa Joy
Хороше кіно від хороших людей, не дивлячись на те, що ремейк (оригіналу не бачив, якщощо). Проблематика різна: звичайні для антиутопічного жанру питання про те, що є людиною, як людині варто і не варто поводитись, самоусвідомлення й штучний інтелект і таке подібне. Що в серіалі реально круте, так це акторська гра й сюжет. Перше - з моєї точки зору найсильніша сторона серіалу й той фактор, який його ставить над більшістю переглянутого останнім часом. Сюжет теж побудований прикольно, зі змішанням часових ліній і роялями та цілими симфонічними оркестрами в кущах (принаймні, для мене). Словом, після "Інтерстелар" Нолан очевидно не збирається зупинятись на досягнутому.

The Expanse, Mark Fergus, Hawk Ostby
Теж непогане кіно (наразі - онгоінг, доступно 1,5 сезона), хоча от "Iron Man", сценарій для якого написали хороші люди, які його зняли, не те, щоби для мене чимось особливий. Проблематика не настільки глибока: лицарство (стоп'ятсот посилань на "Дон Кіхота"), ідеалізм, напевно, далі теж будуть проблеми людяності/самоусвідомлення, також трохи патріотизму й всілякого такого. Акторська гра більш чи менш слабша, ніж у "Westworld", але не аж так, щоби відвертало. Сюжет тримає, в другому сезоні все ще динамічніше, ніж у першому, хоча й менше несподіванок. Тут варто зауважити ще про спецефекти: вони реально космічні (за якусь серію першого сезону серіал навіть отримав нагороду). За реалізм - деякі сцени здаються дуже навіть наближеними до гіпотетичної ситуації в гіпотетичному космосі, деякі - такі, типу, "Шо? Ге?? Тануна..." Коротше, для поціновувачів жанру детективу/SciFy - дуже навіть рекомендується для перегляду: є на що поплюватись, є від чого отримати задоволення.
1984, George Orwell
Родзинка на торті, так би мовити. Книга, видана в 1949 році, за рік до смерті автора. Цього року вийде фільм, але порівнюючи трейлер і першоджерело, на фільм не піду (і нікому не пораджу). Цей роман також є свого роду ремейком "Ми" Замятіна (так стверджує мій тато, який читав обидві книги). Щодо мене, то Орвела мені наразі вистачило з головою. "1984" можна назвати своєрідною готикою, на стільки атмосфера й сеттінг безпросвітні й безнадійні. Є в цьому певний максималізм, певна чорно-білість, хоча якщо от говорити про колір роману вцілому, то це, звичайно, брудно-сірий. Проте, не дивлячись на, здавалось би, сіру одноманітність, книга не здається нудною: автор виніс за дужки все несуттєве, ну й інтрига від частини до частини різна. Враження чорно-білості, думаю, викликано свідомими перебільшеннями (порівняно з нашою реальністю): всюдисущість і демонізація Поліції Думок та її окремих співробітників, нікчемушність і безпорадність простих партійців і головного героя, тупість і дрімучість пролів. Однак в процесі читання ці речі не здаються неприродними чи недоречними. Таке враження, що частково підпадаєш під зміни реальності, продиктовані Партією і впроваджені Міністерством Правди. Хоча ні, просто партійці (і про це в книзі говориться майже прямо) - вже не люди, їхня мораль і світосприйняття викривлені практично на фізіологічному рівні, на рівні змін у нервовій системі. Тому цей світ і стан речей для персонажів, які в ньому живуть, цілком навіть реалістичний. Що дивувало, так це той факт, що навіть такі нікчемні й порожні не-особистості все-одно мусили бути зламаними, і те, що знаходився простір для них, куди ще опускатись.
Книга дуже хороша, деякі речі, в ній описані, ще мають всі шанси на втілення й у нашій реальності (хоча от Гакслі Орвелу прямо написав, мовляв, "Нє-нє-нє, надто топорно"). Проте от радити таке читати... Мабуть, не варто.

Nov. 14th, 2016

...І поки японські метри продовжують штампувати однотипні шматочки лайна, керуючись 3.14 вподобаннями сотень мух, які не  можуть помилятись, лінню та бажанням легкої наживи, на небосхил якісної анімації потроху, але впевнено виповзає супернова америанского сатирично-іронічного аніматографу. Для мене останнім із переглянутих представників цого жанру є "Rick and Morty" який створили такі собі Justin Roiland та Dan Harmon. Думаю, цей серіал наразі посідає перше місце в особистому рейтингу серед подібних творів: він поєднує гіківські загони "Футурами", шизоїдну жорстокість, божевільність і відвертий антагонізм головних героїв, притаманні "Мультреаліті" й певну м’якість, ба, навіть іноді доброту, властиві "Ґравіті Фоллз" (правда це - у відвертій меншості). У окремих серіях є також такий собі крапаль "Чорного Дзеркала", наче протяг. Важко перерахувати всі фантастичні "фішки", по яким "пройшлися" автори серіалу, зауважу лишень "Місто" Кліффорда Саймака як момент, який особисто у мене викликав просто дитячий захват. Але (для тих, хто не піймав досі натяк) - у серіалі є нецензурна лексика, невиправдана жорстокість, криваві сцени (так, іноді вони буквально танцюють у крові), витончене знущання над персонажами, жарти нижче поясу, туалетний гумор. І так, у окремих серіях є досить серйозне моральне навантаження, автори ставлять перед героями і глядачами прямо таки шекспірівські дилеми.
Одним словом, за результатами 2-ох сезонів "Rick and Morty" визнається абсолютним рульозом і віном.
Сподіваюсь, далі видно буде.

P.S. Якщо наважились дивитись, додивляйтесь до після титрів, майже у кожній серії є невеличке тематичне продовження.
Тут я напишу про останнє умовно-культурне коротко, і це буде фільм і книга.

Книга
Shinsekai Yori/Із нового світу/新世界より, Yusuke Kishi, 2008
Очевидно, якщо вдруге пишу про твір із тією самою назвою, він мене вже вдруге вразив. Що інакше в книзі? Форма відверто слабша. Можливо, звичайно, це проблеми перекладу, який так, аматорський, з очепятками (особливо це помітно в останній частині) і цілком стилістику роману може недопередавати. Але! З моєї точки зору навіть на такому рівні перекладу книга зберігає так би мовити "ударну силу". За рахунок простоти подачі, лаконічності викладення й сюжетної частини. В мене досі є одне-два питання до певних елементів сюжету. Проте вони скоріше другорядні. Загалом же книга варта прочитання не менше, ніж перегляду -- однойменна анімована версія.

Фільм
Спасение/Спасіння, Иван Вырыпаев, 2015
Пишу тут про нього просто тому, що це -- новий фільм режисера, і значить мусив би вражати. Кожен попередній його фільм так чи інакше зачепив за живе. На жаль, не можу такого сказати про цей. Хоч тут і були гори. Також ідеї фільму мені достатньо близькі. Не можу чітко визначитись із причиною...
-- Грушка кривлялась?
-- Так вона по сюжету мусила.
-- Банальщина?
-- Так і в інших фільмах Вирипаєв нових вимірів не відкриває.
[це місце для діалогу в стилі фільму, який, діалог, мені ліньки вигадувати]

Ящо узагальнити, то можна додумати здесяток причин, чому фільм залишив якісь і не сильні і не приємні враження... На пальці проситься метафора "недотрах", не знаю, на скільки вона вдала.
Проте, може [направду, схиляюсь до цієї думки], це я такий паньканий в сенсі тем, піднятих у фільмі й виконання, і комусь воно все дуже навіть "зайде".
Дуже на це сподіваюсь

За гори

Для різноманітності, багато тексту й жодної фоточки))))
Новичек Семен Беззубый
Единичку покорил,,
И рассказывая дома,
Матерился и курил
Ох, бля, та та та
Эх, бля, та та та
Жуть, бля, та та та
Страх, бля, та та та
Горы! А та та та та
Это, бля, горы! А та та та та

©Товарищ Овчинников
Піти в категорійний похід – в першу чергу багато ким робиться для усвідомлення власної крутості. Тренуватись перед цим півроку, уявляючи, як потім буде легко йтись і яким кльовим все буде виглядати. І у якому захваті потім будеш. Власне, словосполучення «категорійний похід» і «тренуватись перед» пов’язані. Мусиш вивчити (у моєму випадку) або згадати якісь технічні речі (знання/вміння яких має на увазі категорійний похід 2 рівня складності, як був у нас), необхідні для проходу по закритому льодовику (треба одягати систему, вміти ув’язуватись і вив’язуватись із зв’язок, могти самому вилізти з тріщини й витягти з неї постраждалого, таке інше і таке інше) а також могти нав’язувати перила (простіше кажучи, мотузки) і вміти по ним спускатись та підійматись (жумарити), вміти зарубатись льодорубом на схилі, наводити переправи й переходити річки бродом. Повинен мати адекватну фізичну форму, щоб пройти необхідні 120 кілометрів, із яких добра половина – уверх по схилу із градусом підйому до 40° із рюкзаком вагою десь від 25 кг у перші дні до десь 18 кг – у останні. Усвідомлення моєї крутості перед цим походом почалось, коли бігати по 8-16 км щодня (через день) виявилось не такою вже й непідйомною задачею. «Ага, – подумав я, – всьо ніштяк, я буду йти собі такий на розслабнячку, дивитись на краєвиди, а всі будуть… теж іти… хм, але я точно не буду почуватись слабаком і…» (бла-бла-бла). Таке я думав якраз коли було питання в процесі пробіжки, бігти 8 км, чи йти на друге коло. Ясно, подібні мотиваційні думки мотивували.
[Spoiler (click to open)]Коли першого дня ми ще йшли по населеному пункту й навіть не почали підійматись, не думаю, що я почувався значно сильнішим за когось іще з нашої команди. Чи відчував менше навантаження. Чи був більш готовий фігачити наверх на нашому першому підйомі. І коли Богдан сказав, що ми стаємо на привал саме ось тут, для мене це було менше «урра, фью, хух, ололо», ніж для інших. Взагалі, місцеві, які в селі їхали спочатку назустріч і пропонували «Старий Кахєті, вах, віпєй старий Кахєті» а потім із цією ж фразою та напівпорожньою пляшкою однойменного напою обігнали нас, таки спокушали. Про перший день ще варто розказати то, що до нас причепився собака. Безгоспний, чорний, досить крупний (дрібних ми теж потім зустрічали, але здебільшого вони крупні), він був у тому місці, де ми вперше обідали, й потім потулив із нами наверх. Але місце, де ми стали на привал, було направду гарне. Десь 1800 м над рівнем моря, чудовий краєвид на засніжені вершини. Проте якось коли я був там, мене воно аж так гостро не чіпляло. В сенсі ,ну, да, гори, да, дуже гарно й казково, начебто опинився на шпалерині з робочого столу, але немає аж такого захвату. Ну, тобто майже ніколи немає. Це була єдина ночівля, коли ми палили вогнище.
Наступного дня – знову вгору. Власне, дійшли до початку сніжника й зустріли ще одного собаку, такого ж крупного, як і перший. Оскільки він теж до нас прибився, треба було якось їх розрізняти. Тому першого, чорного, назвали Джексон, а другого, брудно-сірого – Дао. Чому Джексона так назвали – хз, а от Дао був взірцем флегматизму. Він міг іти перед тобою по стежці а потім тут таки зупинитись або навіть прилягти поспати. Тут же таки ми зустріли двох білорусів і українця. Ну тобто як, українець нас обігнав іще на рівнині, потім ми обігнали його, коли підіймались другого дня, а він ще стояв табором, потім в процесі підйому то він нас обганяв, то ми його. Він прилетів тим самим рейсом, що і ми, йшов сам, але некатегорійний похід. Білоруси йшли звідкись не зовсім звідти, звідки ми, але частину підйому ми бачили їх знизу. Наверху було озеро, де я купався й хатинка, біля якої ми всі обідали. Після обіду була перша більш-менш складна, але не категорійна, ділянка. На якій білоруси сказали: «Нє, ми дальше нє пайдьом» і повернули назад. А українець поломив уперед як танк. А ми зробили привальчик, на якому ледь не розгубили частину запасу їжі, й неспішно теж пішли по п’ятам за «некатегорійником». Поки спустились і вийшли на нормальний гребінь, був уже вечір і вирішили там таки й заночувати. «Там таки» було на висоті 2700 м і після цієї ночівлі мій підхід до гіпотетичного вибору намету досить сильно змінився. Ми стали на досить хорошому місці, наче б то захищеному від вітру (варто сказати, що досі погода була просто таки афігєнська: сонечно, безвітряно, видимість 100%). Поставили намети, почали готувати їжу. Й тут хмари, які підозріло ходили навколо, вирішили, що досить із нас лафи. І почали блимати блискавками, гриміти громом, поливати нас дощем із градом. І в цей чудовий момент виявилось, що Джексон боїться грози. І коли я подавав Сергію у наш спільний намет вечерю (борщ), Джексон зробив цілком успішну спробу заскочити всередину. Довелось його звідти витягати, відносити в сторону, матюкаючи його, що, правда, не дуже допомагало, бо собаці від страху зовсім потьмарилось, і він знову пхався до нашого намету. І в результаті замість кудись заховатись чи хоча б їсти свою вечерю я стояв у дощовику перед наметом, а Джексон уткнувня мені в коліна, якими я затуляв від нього вхід. Потім Богдан підніс мені добре розбавлену дощовою водою вечерю. Потім гроза закінчилась, і ми почали ладнатись до сну. Але ясно, що це ж не так цікаво ,без грози, і в якийсь момент налетів вітер. І не просто «вітер», а ВІТЕР. Так, що частину речей миттєво здуло нафік. А ми бігом позалазили в намети. І кіно продовжувалось. У нас було 2 намети: позичений у дівчинки Лори намет «Husky», обладнаний протисніговою спідничкою та алюмінієвими дугами, більш-менш стійкий і відносно новіший. І наш намет «Hannah», який вже бачив усілякого. Власне, я жив у наметі «Hannah» і відповідно відчув усі «прєлєсті» грози на висоті 2700 м у повнішому обсязі. Так, ми тримали намет зсередини усі втрьох першу годину грози. Тримали за дуги, щоби вони не зламались, тримали за стінки. А вітер намагався то з одного, то з іншого боку намет зламати, піддуваючи знизу, оскільки у цього намету протиснігової спіднички не було. Ну й водою нас заливало докупи, тент і дно у таких кількостях явно не були готові стримати цю чудову зливу. Богдан із сусіднього намету кричав «ВИ Ж ТІЛЬКИ НЕ ВИХОДЬТЕ!!!», і це стало внутрішнім мемом і предметом жартів практично усі наступні дні походк. У якийсь момент одна з відтяжок, які додатково тримали намет, відірвалась, і хлопці в одних трусах (щоб не намочити одяг) таки вискочили на дощ, аби хоч трохи виправити наше положення. Словом, я якось заснув, Сергій лишився на чатах (чи міняв його Денис, я достоту не знаю), але потім ближче до 1 години ночі гроза скінчилась і він теж ліг спати.
Третього дня ми виявили, що гроза забрала в нас один казанок з двох (позичений), деякий кухонний дріб’язок та 1 тарілку. Все інше було знайдено або вчасно сховане під тентами наметів. Або надто важке, щоб літати. Далі ми йшли по більш-менш зручному хребту й униз. Початок спуску був весело витрачений на вивчення премудростей зарубання в польових (себто, гірських) умовах. І на з’жджання по снігу на спині. Потім пішли до Ушгулі, пам’ятки ЮНЕСКО, декількох хуторів, об’єднаних назвою громади, яка там живе. Виглядає досить мальовничо. Там попили лимонаду, з’їли не дуже вдалий лаваш та спробували позбавитись від Дао з Джексоном. Спроба була невдалою, але що поробиш. Після Ушгулі ночували перед початком підйому на перевал Вахушті, у долині на березі гірської річки.
Четвертий день – день підйому на перевал Вахушті й спуску з нього. Хоча в плані підйому ми трохи «зчітерили» – вийшли на ребро, на якому лежить перевал, а потім йшли по ньому, було досить непросто. Ми набрали десь півтора кілометри без стежки, по мокрій траві, дрібній сипухі та снігу. І от коли ми були на перевалі, мене таки накрило усвідомлення краси місця, де я знаходжусь. Як у тому анекдоті про рускава мужика, який видерся на Ейфелеву Вежу, а потім розказував йоптваюмать-йоптваюмать, описуючи, як то гарно. Да, вид з перевалу Вахушті направду гарний. На нас трохи польопав дощик і ми почалапали по снігу вниз. Спуск вниз був наче б то й простіший. Але разом із тим довелось застосувати надбане нещодавно вміння зарубатись. Також трохи потропили й сніг уже не здавався такою зручною формою рельєфу. Але в якийсь момент він закінчився, й ми вийшли до озера. Це озеро виглядало ще крутіше, ніж попереднє: вода була дуже чиста й видно було дно, все помальоване якимись чи-то-тріщинами-чи-що. Ну й вода холодна, звичайно. Скупались і почали спуск вниз. У нас у планах було вийти до табору альпіністів, бо там зручно стояти, є вода й загалом круто. Але зручної стежки для спуску не знайшли. Себто, спочатку здавалось, що стежка цілком ок, але потім виявилось, що вона то з’являється то зникає, і веде взагалі не вниз, а кудись в інші гори. Словом, блукали ми неслабо. Зате зустріли чи то олениху (олененя?) чи то косулю. І зрештою вийшли до табору. Народу там було немало, українці теж, навіть один знайомий команди, Саша. І там ми готували їсти зі справжнісінького нарзану. І чай з нього готували. І загалом цілком собі зручно переночували.
Зранку п’ятого дня перед нами постало питання: як здихатись собак. Після альптабору ми планували йти на наступний категорійний перевал, Південнохалдєйький, і собаки не були сильно бажаним елементом підйому. Дао якось сам трохи відбився, а Джексону насипали купу їжі й, поки він їв, швиденько потулили геть. Зразу з альптабору ми переправились через місточок через річку й пішли вздовж її берега (на іншому боці якого, власне, й був табір). Джексон нас помітив звідти, почав гавкати й вити. Але переправлятися вплав через бурхливу річку не насмілився. Так і лишився там. І вив нам у спину ще досить довго. Моторошно й неприємно, але ясно, що ми його залишили в найкращому з можливих для нього місць. По дорозі до Південнохалдєйського погода спочатку була ок, потім почало накрапати. Десь годин за 5 вийшли до початку снігу перед підйомом на перевал. Але йшлось не дуже –  було недобре після їжі на нарзані, або просто важко. На місці початку сніжника напнули тент (велику штуку на всіх) і сіли під нього обідати. Й тут знову почався дощ і вітер. Не так, як перед спуском в Ушгулі, але теж неприємно. До того ж ми не знали, як воно буде на висоті 3000 з гаком із цією погодою. Тому посиділи до вечора під тентом після чого поставили намети, повечеряли й лягли спати. Думали прокинутись якомога раніше й ломонути на перевал. Але десь о 3 ранку прокинулись – по намету льопають краплі. О 4 і 5 – десь так само. Лишень о 5.30 дощ, наче, припинився й ми швиденько почали готувати сніданок і збиратись.
Шостого дня Південнохалдейський ми брали «в лоб», по снігу й це було… десь так само важко, як і з Вахушті, але рюкзаки були вже трохи легші, тому норм. Підйом на перевал не зайняв сильно багато часу, оскільки стартували ми на відстані щось із 2,5 км від нього. Це якщо брати по прямій, плюс 500 м набору висоти. Але нічого, піднялись, подивились зблизька на закритий льодовик, який починався з іншого боку, пофоткались, трохи відпочили й почали спускатись. На льодовий не вийшли – стрьомно, натомість по лівому борту почалапали низхідним траверсом в потрібний бік. Знову тропили, але цього разу зарубатись не довелось. Власне, при спуску з Південнохалдєйського вперше довелось завішувати перила: треба було піднятись на гребінь. Підйом простий на перший погляд, але сипуха. Я поки піднявся, добряче забрьохався, але для Лєни, Дениса й Андрія ми скинули мотузку. Десь поки ми йшли по гребеню дощик знову пустився із завидним завзяттям. Йшли ми відносно повільно. Й мокли. Й не дуже було зрозуміло, як взагалі йти. Бо стежок на тій місцевості, зрозуміло, ніхто не проклав. Ми рухались гребнем, потім повільно спустились на мореновий чохол, який з певної висоти починає покривати льодовик, і повільно ж потулили по морені. Під дощем. Щодо мене, виявив для себе (ще раз) що морену я люблю. Направду, це купа фану, стрибати з камінця на камінець, вишукувати оптимальний шлях серед них, тримати рівновагу і дертися наверх. Отож ми перетнули мореновий чохол; по дорозі подивились на льодові озера, утворені, як нескладно зрозуміти, льодом, який виступає з-під чохла й тане, але видон ще той – абсолютно синя пляма серед сірого каміння, про глибину можна тільки здогадуватись; піднялись на інший борт і пішли вже по ньому. В якийсь момент вийшли на щось подібне до стежки. І йшли, і йшли, і йшли. Загалом, команда стверджує, що це був найдовший перехід за всі їхні походи: 3 години з хвостиком. Але (ми цього не знали) Вова, Андрій, Шаннар і Кирил (суперкоманда нубів) трохи раніше встановили ще крутіший рекорд – 5 годин переходу без зупинок по Чорногірському Хребту за тих самих обставин (дощ/вітер тому ставати на відпочинок не дуже є бажання). Отже, у якийсь момент побачили вдалині хатки. "Йо-хо-хо", (подумали ми) й повалили ще активніше. Хатки – грузинський варіант карпатських колиб, але нам більше й не треба було. Дах над головою, можливість посушитись (ми розвили вогонь у грубі, навіть не «ми» а Лєна, там була хитрожопа система – слід було добре прогріти певні елементи груби, щось чимось заткнути й розводити якось локально, інакше дим ішов у приміщення, й вона звідкись це все знала), можливість спати в сухому. Коротше, норм день був.
Зранку сьомого дня ми прокинулись, досушились трохи на сонечку, яке світило так, наче дощу вчора не було й близько, поснідали, зібрались і пішли далі в село. В селі винайняли машину й вона відвезла нас у Местію. Местія – столиця Сванетії, можна сказати, її серце, місце народження Михайла Хергіані та (я певен) інших крутих альпіністів. На приклад, у скверику в центрі містечка окрім просто тобі лавок є спеціальні широкі настили для рюкзаків. Ну й на брудних туристів, які зазвичай ще й (м’яко кажучи) не дуже приємно пахнуть, там дивляться як на звичне явище. Ще із звичних явищ там – здоровенні кнури, один із яких преспокійно собі гуляв біля будівлі місцевої адміністрації. Ми стали в тому ж таки скверику, купили на спільні гроші їжі, пообідали, трохи покимарили й відправились до прикордонної служби. Там ще деякий час почекали, поки з’явиться відповідний дядечко, потім Богдан довго з тим дядечком спілкувався, потім ми пішли далі в бік нашого перевалу Гуль-1. Добряча частина маршруту на підходах до перевалу – ходжена, люди бувають там аби подивитись на льодопад Чалаат або просто тусити в якихось харчевнях чи й на природі. Або скелелазити. Ми дістались до прикордонників десь за 2 км до кінця цього маршруту й заночували там, де вони порадили.
Зранку восьмого дня до кінця маркованого маршруту дістались швидко. А далі… почалась морена й проблємки, тобто як, «проблємки», ми просто йшли повільно. Зате надивились, власне, на льодопад Чалаат. Виглядає він неймовірно, і, я певен, іти по ньому теж прикольно. Але піздєц як важко й небезпечно. Десь по дорозі до перевалу треба було обігнути нижню частину льодопаду (по якому, ясно, ми йти не збирались) і для цього довелось знову завішувати перила. Потім, як і у випадку з Південнохалдєйським, піднялись на борт і пішли траверсом. Потім знову ж таки в якийсь момент спустились на мореновий чохол. Потім почався закритий льодовий і довелось одягати системи й кішки. І йти у зв’язках. Але нічого, пройшли, й тріщин особливо не було (точніше, вони були майже всі засипані снігом). Десь на середині льодовика влаштували сухий обід. Потім у якийсь момент вив’язались із зв’язок. Ну й, власне, не так задовго до заходу сонця вийшли на перевал. Там мусило бути озеро, натомість – лише біле сніжно-льодове плато. Намети поставили на камінні, швиденько приготували вечерю й спати.
Зате зранку дев’ятого дня… Як би це можна було пояснити, коли ти відкидаєш обльодянілий тент намету, і бачиш, що світанок у тебе – з обох боків перевалу. Причому такий барвистий, що просто дух захоплює. Тут був ще один "прихід" йобтваюмать-йобтваюмать, світанки я люблю. Із цікавого далі можна згадати ще павука розміром більше мого великого пальця, який ночував під тентом одного з наметів, довгий спуск в село, де нас мусила забирати машина. Машину, яка нас мусила забрати, чекали біля школи, з боку якої долинали звуки, що свідчили про якусь активність. Богдан сходив туди дізнатись, де набрати води, й виявилось, що грузинські школярі на літніх канікулах вправляються у скелелазенні. По-доброму їм позаздрив. Із гірською/похідною частиною -- усе.
Наостанок, варто трохи більше написати про грузинів: вони скоріше кльові, ніж ні. Так, водій, який нас віз після закінчення гірської частини походу на море (бонусна відпочивальна частина), купив усім пасажирам морозива. Просто так: як у тому мультику, в нього ж ніхто нічого такого не просив. Або жінка в кафе, в курортному містечку Анаклія на березі моря: я просто зайшов випити кави, вона мені коштувала 50 тетрі (12-14 гривень, за їхніми мірками – нашару), але отримав іще й хачапурі, просто тому що. Або водії на самому початку нашого перебування в Грузії: нам треба був бензин для горілок, заправок по дорозі не було й водій зупинився десь серед села о 5 годині ранку й спитав у перших-ліпших проїжджих про бензин, і вони відвели нас куди треба. Або продавці на великому базарі у Зугдіді, які при покупці будь-чого на вагу досипають тобі ще жменю зверху, просто тому що, роблять якісь знижки в 2-3 ларі, продають «з-під поли» афігенський коньяк за смішні гроші. Або в тій же Анаклії (та й у інших приморських містах Грузії, як казав Богдан): ти просто можеш прийти з наметом, стати на пляжі чи газоні, (у нашому випадку – біля пальм, що підсвічуються знизу ліхтариками), й тобі ніхто слова не скаже, якщо не будеш бешкетувати, звичайно.
Ось таке.
Ще тиждень у "Мистецькому Арсеналі проходитиме виставка робіт Івана Марчука "Генотип Вольності". Був там на цих вихідних. Не думаю, що така назва дуже пасує творчості автора, але якось же його треба було назвати (певен, на одному зі стендів є щось про це). Навів вище приклад однієї з картин автора (якщо правильно пам’ятаю, називається "Пробудження весни") з циклу "Голос моєї душі". Картини цього циклу -- дивне  й унікальне для кожної катини плетиво, яке формує більш чи менш депресивні образи. Часто дуже експресивно, б’є по підсвідомості й по емоціях.  Ще у Марчука дуже круті й деталізовані пейзажі... Але стиснені до розміру стандартного малюнку в інтернеті вони й на половину не вражають так сильно, як в оригіналі. Ще у "Арсеналі" виставлені картини циклу "Кольорові прелюдії" -- досить нейтральні абстракції без чіткого емоційного чи ідейного забарвлення. Ну і наразі останній хронологічно цикл автора, "Погляд у безмежність". Кислотні марення після пари-трійки затяжок веселої самокрутки могли би так виглядати. Кольори та їх комбінації, форми кривих можна назвати бридкими, можна назвати агресивними.
В мене ця виставка викликала купу вражень, думок та спекуляцій, проте не вважаю за потрібне аж так розписувати -- ну його. Ну й автор своїми роботами прославився далеко за межами України. Тому раджу сходити всім, хочаби для загальної освіти (маєте шанс навіть побачити самого автора та взяти автограф).
Мерзенна Вісімка , або (пафосно) Восьмий Фільм Квентіна Тарантіно \можливі незначні спойлери\.

Думаю, варто написати про нього зараз і по свіжій пам’яті, оскільки потім це буде вже не так актуально і фільм не буде здаватись взагалі вартим запису в ЖЖ. Можливо, він і не вартий.Read more...Collapse )
Закінчу своє "набігання в ЖЖ" повідомленням про книги.

Fahrenheit 451, Ray Bradbury, 1953
Ще одна книга про книги, про суспільство без книг, як і, почасти, "Чорне Дзеркало" - про долю аутсайдерів в унітарному світі. Тоталітаризм описаний із поетичністю, смаком і такою мовою, що знову згадується Масодов. Алюзії й цитати - тисячі їх. На приклад, зразу впізнаєш, де Кінг підгледів людину-що-біжить. І разом із тим - майже фізична важкість від читання, почуваєшся у шкірі безіменного порушника, який взяв до рук Заборонений Плід (адже так воно і є), майже чуєш на обличчі жар від вогненного Меча в руці безликого вартового ангела з нашивкою саламандри на рукаві а на потилиці - беззвучний погляд Гончака, міфічно-механічної тварюки зі скорпіонячим хвостом. Але чому "безіменного порушника"? - Я (ти) взяв до рук книгу, цю чи ще якусь подібну, заборонену, отже "порушник" має ім’я - моє (твоє)... Добре, що поки я (ти) не буду (будеш) за це покараний. Поки.

The Martian, Andy Weir, 2012
Ю-хууу, космос, там-тарам, Марс, о-ло-ло... Словом, на відміну від твору Бредбері ця книга - суцільний позитив. Не те, щоби герою в ній було добре й комфортно, він також опинився в ситуації, в якій шанси на виживання впевненим кроком прямують до 0. Але написано про це зовсім інакше, якось... безшабашно? Мабуть, такий уже головний герой, який розповідає нам майже всю історію, і такий уже письменник, який настільки майстерно виписав його та інших персонажів. Все хуйово - ок, але треба шукати можливості це змінити, й поки я шукатиму можливості, не думатиму про те, на скільки все хуйово. Думки про хуйове "зараз" не допоможуть подолати перепону в світле "завтра". "Завтра" виявилось не таким світлим? - Ок, будемо вирішувати цю проблему також. Книга майже утопічна - в ній нагадується, що люди різних вірувань, національностей, рас можуть об’єднатись і працювати у зв’язці. Про "науковість" описаних у книзі речей... як і у випадку "Інтерстеллар" нехай розводиться хтось інший. Я не знаю, чи всі згадані хімічні реакції пішли би так, як описано в книзі, але, якщо чесно, не бачу, чому їм не йти саме так. Інші тонкощі... вони є, дечого я не зрозумів (оскільки щоразу лізти за перекладом було ліньки).
Проте (ще раз): книга афігєнна!!!
Це буде довге повідомлення. Почну з тайтла, який був певним чином критичним для написання про переглянуте відео.

Чорне дзеркало (Black Mirror) / Чарлі Брукер (Charlie Brooker), 2012–...
Серіал, що наразі нараховує скромні 7 серій. Із таймінгом сучасного повнометражного кіно його можна вважати просто 2-3-серійним фільмом, кожна серія якого складається з 3 епізодів. Остання серія, "спешл", трохи більший (аж година 14 хвилин) і сам по собі має 3 невеликі епізодики, правда, вони об’єднані єдиним сеттінгом. Що ж можна написати про "Чорне дзеркало"? Він є панікерським і параноїдальним, гіперболізованим і позбавленим здорового глузду. Є відвертим, від серії до серії більш чи менш гидким, провокативним. До нього не хотілось повертатись і навіть не знаю, чи захочеться колись дивитись ще раз. Проте разом із тим він – взірець якісного, глибокого й безкомпромісного кіно, незрівнянної акторської гри й іноді... іноді – чорного, як це саме дзеркало, гумору. Та й позбавленим здорового глузду його назвати може лише той, хто не вірить у логічність викладених сюжетів, кому здається, що все в нас усіх добре і євро-американська цивілізація знаходиться в Світлому Технологічному Майбутньому, а прямує – до ще світлішого. Найбільше мені воно нагадало Кім Кі Дука та його останній фільм "Мьобіус". Очевидно, з-за подібних спроб його та Брукера сказати своє "що забагато, то не здорово", чи якось так. Але як на мене, "Чорне дзеркало" значно-значно реалістичніше, воно прямо таки заточене під те, щоби показати, як близько те саме, несвітле майбутнє, як просто пійматись у пастку ілюзії, що воно світле та хороше, і як потім із нього не вилізти, скільки не борсайся.
Висновок: дивитись однозначно й усім

З нового світу (Shinsekai yori) / Ішіхама Масаші, 2012
Далі – не про 9 симфонію Дворжака (вав, алюзії-алюзії), а про аніме. А точніше, про анімований однойменний роман Кіші Юсуке. Дуже жаль, що роман не перекладено жодною з мов, якими я читаю... Тому що анімаційна версія – це щось. Не пам’ятаю, що там вийшло в 2012, щоби називати його "тайтлом року", але з моєї точки зору це – один з найкращих (якщо не найкращий) анімаційний серіал евер. І не тому, що в ньому є аж така ширина глибин та епічні бійки, чи Глибокий Символізм, чи Розмови Про Все, чи стоп’ятсот фансервісу на межі порнухи... Там навіть зомбі немає, і сісьок, і взагалі. Що там є так це: 1) логічний захопливий, виважений сюжет, який чітко веде нас від зав’язки до кульмінації і до не такої вже й очікуваної розв’язки; 2) цікаві продумані й людяні герої (які де факто не дуже вже й люди). Мені особисто не особливо сподобались "автокадні" транспортні засоби та деякі моменти 3Д... Але воно настільки дріб’язкове порівняно з загальною рульністю твору, що зовсім не псує враження. Як у всілякого хорошого тайтлу, єдиний конкретний жанр у цього саме визначити складно: класичні антиутопія, містика-нуар, фентезі, детектив, повсякденність, суто японські сьонен-сьодзьо і ще якісь. Щось іще писати зайве: з моєї точки зору, серіал варто спробувати подивитись усім. І або вас "нагребе" так, що ви переглянете його увесь за 2-3 дні й потім будете ходити з райдугою замість думок (як це сталось у моєму випадку), або ні, й тоді... ну, значить ми з вами по-різному ставимось до загального напрямку фікшну.

Гравіті Фолз (Gravity Falls)
/ Алекс Хірш (Alexander Hirsch), 2012 - ...
Ще один анімаційний серіал, але цей – точно онгоінг (зараз виходить друга частина другого сезону). Приємна несподіванка від Disney Channel, і загалом американської анімації. Надто воно вже розумне, іронічне (на межі сатири) й добре продумане порівняно зі своїми співвітчизниками Черепашками Ніндзя чи всілякими диснеївськими казочками. З моєї точки зору аудиторією серіалу можуть бути як 12-річні діти (саме стільки років головним героям), так і підлітки старше, так і дорослі дяді й тьоті. Кожен там знайде своє, і всім його буде приємно подивитись.

За садовою огорожею (Over the Garden Wall) / Патрік МакХейл (Patrick McHale), 2014
Ще один американський анімований міні-серал (закінчений). Невеличкий, але досить сильно наповнений змістом, чудовою англійською мовою, шизоїдними образами й божевільним гумором. Іноді – зовсім дитячий, іноді – шокапєц дорослий. Цікаві персонажі, цікавий сюжет, несподівана розв’язка.

Kingsman: Таємна служба (Kingsman: The Secret Service) / Метью Вон (Matthew Vaughn), 2015
Пишу про нього не тому, що хтось міг про нього не чути й тому не дивився. Просто з моєї точки зору цей фільм заслуговує всього хорошого, що про нього сказано й написано. Не помер іще жанр популярного кінематографу, ура!